Позитиви виборчої кампанії Перший позитив
- те, що Україна навчилася проводити будь-які вибори в демократичний
спосіб, а волевиявлення українців є вільним. Заяви політиків про
можливі масові фальсифікації не знайшли свого підтвердження і лунають
суто для виправдання власних поразок. Нині відсутні механізми
здійснення масових фальсифікацій і відбувається жорстка політична
конкуренція між політичними силами, представленими у виборчих комісіях.
Це призводить до мінімізації фальшувань результатів виборів. Хоча
підтвердження цієї тези може дати тільки голосування в другому турі
виборів. Однак, на наш погляд, Верховна Рада радше не буде спроможна
внести зміни до виборчого законодавства і видалити норми, які
теоретично можуть призвести до фальсифікацій. А саме: про голосування
"на дому" та внесення у списки виборців безпосередньо в день
голосування. Другий позитив - поява політиків,
які можуть реально претендувати на роль "третьої сили" в українській
політиці та оформлення українськими громадянами відповідного запиту. Передусім маються на увазі Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк.
Сума голосів, віддана за них під час голосування, перевищує 20% тих,
які взяли участь у голосуванні. Це свідчить про те, що суспільство в
пошуках "третьої" сили побачило політиків, які говорять про зміст
політики, а не тільки про її форму та образи. Якби не помилки
Яценюка із самопозиціонуванням у передвиборчій кампанії та не така
агресивна реклама (що абсолютно не відповідала його внутрішньому
змісту), результати могли б бути вищими. У будь-якому разі цим
двом кандидатам необхідно сфокусуватися на партійному будівництві та
активній присутності в політичному інформаційному просторі в
найближчому майбутньому. Оцінкою їхніх реальних можливостей
щодо формування ефективних політичних команд стануть травневі вибори до
місцевих рад та/або можливі дострокові парламентські вибори. Саме після
проведення їх можна буде остаточно говорити про реалізацію ідеї
"третьої сили" в українському політикумі. Третім позитивом
цієї кампанії є програш, а по суті фіаско - політиків першої хвилі
української незалежності - і з лівого, і з правого ідеологічного фронту
- тим, хто більш як десять років формував українську політику. Тепер Володимир Литвин точно знає, якому відсотку українців "він потрібен". Петро Симоненко
може тішитися тим, що рівень йог підтримки в країні залежить від рівня
геронтологічного складника суспільства. А Олександр Мороз ще довго
нарікатиме на необачний крок зі створення коаліції у Верховній Раді з
Партією регіонів 2006 року. Людмила Супрун, Юрій Костенко та Михайло Бродський
як політики поховали свої колись непогані партійні проекти. Стосовно
Бродського це достатньо прикро, оскільки в українському партійному
просторі не залишилося жодної партії, яка хоча б на рівні декларування
пропагувала ліберальні ідеї. Як висновок: в Україні хоча й дуже мляво, все ж таки відбувається еволюційна ротація еліт. Певним позитивом можна вважати зменшення кількості "технічних" кандидатів у президенти порівняно з виборами 2004 року. З
одного боку, подібна технологія стала дорожчою, до чого призвело
запровадження грошової застави. З іншого - вона перестає бути потрібною
для кандидатів: їм вже не потрібно виливати відвертий бруд чи
поширювати фальсифіковану інформацію про своїх опонентів або ж
будь-якою ціною прагнути отримати перевагу у виборчих комісіях. Негативи виборчої кампанії: По-перше,
українські виборці досі не навчилися голосувати розумом. Серцем,
шлунком - чим завгодно, але тільки не розумом. Суспільство продовжує
перебувати в стані соціальної шизофренії. А популізм дотепер
залишається основним методом виборчої кампанії, що означає: у
пересічного виборця бажання отримати "все і зараз" є ключовим. Клянучи
на чому світ стоїть олігархію, говорячи про її двох головних
провідників у політиці як про представників "зла" для України, в
першому турі вперто голосують саме за це "зло", щоб у другому вибирати
з меншого. Наскільки простішим був би вибір, якби до другого
туру потрапили, наприклад, Тігіпко та Яценюк. Тоді обирали б
найкращого, а не голосували проти найгіршого. Якщо суспільство не
навчиться взагалі не робити вибору "з двох бід", то українська приказка
"про бідних і дурних" буде актуальною ще дуже довго. По-друге,
результат кампанії в основному визначають фінансові ресурси. А оскільки
громадяни досі не готові до ідеї, що саме вони через партійні внески,
бюджетне фінансування та пожертви на виборчу кампанію мають фінансувати
своїх політиків і політичні партії, це й далі означає беззаперечність
впливу великого капіталу на хід кампанії, результати виборів і,
відповідно, державну політику. Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяг часу кандидатів у медіа-просторі. Саме фінанси та адміністративний ресурс визначали обсяги наочної реклами та рекламної продукції в кандидатів. Саме ті кандидати, кампанії яких були найзатратнішими, здобули перші місця. Суспільство
не в змозі проконтролювати витрати на такі кампанії, а ще краще -
контролювати та обмежувати фінансове наповнення передвиборчих фондів.
Одночасно використання адміністративних і бюджетних ресурсів під час
проведення кампанії кандидатами, які перебувають при владі,
збільшилося. Виборча кампанія ще раз засвідчила: такі
кандидати, незважаючи на свою партійну належність, потребують жорсткого
і суворого контролю щодо використання суспільних ресурсів у власних
політичних інтересах. Наразі таких механізмів не існує. Спроба Анатолія Гриценка
провести кампанію на гроші виборців дала позитивний результат тільки в
тому сенсі, що він зробив це першим. Однак достатнього фінансування для
кампанії не принесла. По-третє, хоч би хто з двох претендентів,
що залишилися, став президентом України, він буде змушений визнати
реальний стан справ. А цим реальним станом є наявність системних
політико- правової та соціально-економічної кризи. Неефективні
державні та соціальні інститути призводять до колапсу держави. І
виходом з цих криз вже не можуть бути косметичні латання законодавчих
прогалин або подальший соціальний популізм. Виходом можуть бути
тільки реальні глибинні комплексні реформи в усіх сферах суспільного
життя. Конституційна, адміністративна, судова, реформа правоохоронної
сфери, місцевого самоврядування, антикорупційна - це ті реформи, без
здійснення яких під загрозою опиняється сама українська державність. Відсутність реформ в освіті, медицині, ЖКГ ставлять під загрозу саму фізичну можливість життя українців. Біда
в тому, що такі реформи потребують жорстких і непопулярних заходів, про
які кандидати виборцям нічого не говорили і які не були предметом
виборчих програм. Чи вистачить кандидатам волі, сили, мужності
зрозуміти, що вони "тимчасові", а їхні діла можуть пам'ятати вічно? Чи
вистачить їм мужності розпочати реформи, розуміючи, що результати їхніх
зусиль можна буде побачити вже на політичній пенсії?
| 
