У Донецькому регіоні ,як і по всій Україні почали більш
детально звертати увагу на людей, які з різних причин позбулися свого житла і
залишились бездомними. Слова дім,сім’я, затишок, для цих людей вже могли б стати порожніми
словами , якби не було в нашому регіоні
не байдужих людей до чужого лиха. Всі ми знаємо і розуміємо, що суспільство теж
може хворіти. А чи потрібні нам хворі міста. На які моменти нам потрібно
звернути увагу, що б не загострювати цей процес і допомогти цим людям не забути
почуття тепла, добра і підтримки і ні в якому разі не відчути страх, агресію та
самотність. Разом з втратою будинку людина в своїй більшості втрачає друзів,
близьких, роботу. Як же нам захиститись від хвороб і побудувати міцне громадянське
суспільство де б потужно розвивались елементи демократичного
розвитку. На захист прав незахищених громадян в кожному місті ставляться по
різному. Ми сьогодні поговоримо про Дружківку та Слов’янськ . У місті Дружківка
за ініціативою міського голови Гнатенко Валерія Сергійовича та при підтримці
депутатів міської ради був створений центр обліку бездомних осіб, у якому на
професійній основі працює лише 9-ть чоловік. Це директор, спеціаліст по
соціальній роботі, бухгалтер, завідувач господарством та четверо чергових, і ще один по невідкладним справам. На жаль
цього не вистачає. Як що б були гроші
можна було б залучити і юриста та психолога вкрай необхідних для цієї роботи.
Через цей центр проходять як жінки так і чоловіки. Для того щоб потрапити в цей
заклад, потрібно прийти добровільно на спів бесіду до спеціалістів, а вони
подбають про все необхідне. І до лікарів направлять і стрижку зроблять і в баню
відведуть. Це вже справа за спеціалістами. А ми поговоримо про саму ідею цих
центрів. Ще раз хочу наголосити увагу на тому що працівники цих закладів
працюють за покликанням. Великих зарплат як і по всюди вони не отримують, але
контингент для співпраці тут різний. Буває що і з людьми які по п’ять разів відбували
покарання працювати доводиться. Дивлячись на цих жіночок переймаєшся пошаною до
їх душевної та не легкої праці. Дійсно
ставляться як до своєї болі. Державі кожен мешканець притулку обходиться приблизно у 100 гривен, це не
велика сума у порівнянні з людським життям. А таких життів у зимовий час ці
приюти зберігають чи мало. На жаль у Донецькому регіоні їх лише п’ять. Хотілось
би щоб у кожному місті був свій притулок
і у всіх ставили життя людини понад усе. Про допомогу і про успіхи можна
говорити дуже багато, але не це головне.
Як стороння людина особисто від себе хочу висловити свою думку. Навіть
при намаганні працівників і їхнього ентузіазму, без допомоги Держави тут не
обійтись. Треба негайно звернути увагу на цю проблему і хоча б трішки
допомагати фінансами цим установам. Зараз наближається амністія. Людей які
потребують увагу суспільства збільшиться. Напруга перед Євро 2012 теж не
спадає. А які попереджувальні кроки робить Держава? Так вона щось робить,але
хотілось би більше. Поговоримо і про Слов’янськ. Начальник управління праці та соціального
захисту Слов’янської міської ради Зоя Андріївна Амеліна у творчому тандемі з
директором комунальної установи «Центру обліку безпритульних громадян з
будинком нічного перебування» Шарапової
Алли Іванівни при підтримці
міського голови Штепи Нелі Ігорівни та
депутатів міської ради все ж таки
створили притулок і тим самим показали приклад іншим містам, що як що дійсно
дбаєш про людей то всі негаразди можна здолати. Шлях до цього був великим і
проблем безліч, але успіх прийшов. Коли всі працюють разом на досягнення цієї
мети, то чекати довго не доводиться. Почали з того, що в тролейбусах у всіх
установах поширили інформацію про існування такого закладу. Люди відразу пішли.
На допомогу приходила і міліція. У ході соціальних патрулювань давали всім
інформацію. Примусово ні кого не приводили. Тільки за власним бажанням.
Зустрічаються люди і похилого віку. Соціальне патрулювання це мобільна допомога
і надання соціальних послуг відповідними фахівцями поза межами закладів для
бездомних осіб і безпритульних дітей, яке засновано на принципах законності,
демократизму, рівності, поваги до особистості, визнання честі та гідності,
забезпечення основних прав і свобод. Трішечки поговорили і про реінтеграцію і
про суб’єкти , які забезпечують реінтеграцію бездомних осіб і про процес
повернення до життя у суспільстві як повноправних його членів. Закони в Україні
з цих питань звичайно існують але чи
працюють вони в повній мірі? Бездомні люди мають всі права закріплені
Конституцією України і зобов’язані дотримуватись і виконувати ці норми
законодавства ані вести протиправний, антисоціальний спосіб життя. А чи хтось
попереджає цих людей про їх права та обов’язки ? А чи існує в Україні прихована
бездомність? Чи знає влада справжню картину з цього питання?Чи буде вона брати
на озброєння інноваційні підходи до розвитку і організації послуг для цієї
групи клієнтів. Бездомність, це соціальне становище людини зумовлене
відсутністю в неї будь якого житла призначеного та придатного для проживання.
Ох як хотілось би щоб під цей статус В Україні
ні хто не потрапляв. А особисто
від себе і від нашого колективу всім працівникам цих закладів низький уклін.
Наснаги, здоров’я і гараздів у вашій не легкій і потрібній праці.
Вадим Алтухов. 
|
